Розпач

Зараз я просто у розпачі. Минуло вже більше року, я к ми в Німеччині. Матвій тільки минулого тижня назвав квартиру, в якій ми живемо, домом. Він вже досить добре розуміє німецьку мову, може спілкуватися з дітьми, звик до садка. Віра також почала звикати до німецької школи. 

І тут я вчора зрозуміла, що зараз, мабуть, починається якась "точка невозврата"... Тобто ти вже починаєш жити і будувати якесь майбутнє... До цього моменту я намагалася жити сьогоднішнім днем, просто робити те, що потрібно робити, але зараз я у розпачі. Мій чоловік в Україні. Теоретично він може приїхати до нас і залишитись. Але це тільки теоретично. Тому що практично він має багато зобов'язань і відповідальностей. А я тут з дітьми. Мені хочеться знати, що буде. Мені хочеться розуміти, що мені робити, який сенс усього, що відбувається...

Але я буду собі нагадувати знов і знов, що зі мною Бог. Він був зі мною увесь шлях до цієї країни і не залишав мене ні на хвилинку. Я буду нагадувати собі, що я хочу і буду бути в Його волі і, якщо Його бажання мені буде важко прийняти, Він допоможе мені. Я буду в це вірити попри все. Попри біль і сльози. І завжди сподіватися, що все буде добре, адже Бог благий!