Невеличке полегшання

Після останнього допису, я поговорила зі своїм чоловіком і розповіла йому усі свої хвилювання. Так добре було з ним поговорити! 

Він мене заспокоїв і сказав, що ще зарано повертатись додому, що не відомо, як буде далі і йому буде спокійніше, якщо ми будемо там, де ми зараз є... Він сказав, що страшенно хоче приїхати до нас і залишись з нами, щоб будувати нове життя тут, але зараз, а скоріш за все, і потім, це неможливо... Ми хочемо виконувати волю Бога і бути там, де Він хоче нас бачити. Після війни буде дуже багато скалічених людей, які потребують допомоги. Скалічених не тільки фізично, а й духовно. Їм буде потрібна підтримка. Мій чоловік вважає, що наша місія, як віруючих людей, бути разом з такими людьми, бо це є воля Бога. Я з ним абсолютно згодна. Та це так важко. Але я також розумію, що з Богом краще, ніж без Нього. І ще я знаю, що Він завжди піклується і ніколи не залишає. І я обираю бути з Богом... Так, зовсім не хочеться залишати те, що в мене з'явилося у Німеччині, але я сподіваюся, що Господь все владнає.

І тільки ми поговорили з чоловіком, що в Україні ще небезпечно, як вночі по нашому місту випустили 4 ракети... Тепер я навіть сумніваюся в тому, що влітку їхати на канікули додому - добра ідея.